Якийсь дурень сказав, що смерть - це завжди страшно.
Неправда.
Смерть - як стрибок. Зі скелі, моста, парашута. А найвірніше, з резинки типу тої, стальна вежа якої стоїть біля моста на Гдропарку. На скелю чи міст ти видираєшся своїми двома, а тут ти стоїш, а платформа під живу музику в стилі industrial тебе піднімає. А ти вже обкручений збруєю і тобі вже стрибати. Це навть не страшно, а якось по особливому пронизливо.
З парашутом стрибати легше - там порожнеча і від землі під нею можна абстрагуватись. А вода/земля під резинкою - ось вона.
Тож все. Платформа зупинилась, тобі команда на вихід... Так. Ні в якому разі не переступити канат. Стрибати вперед і вверх. Не стояти довго. Погляд в боки і стрибок. Глибоке зітхання. Руки, як не свої, чіпляються в поручні. Красиво. Трохи зігнути ноги. Нахилитись, зібратись в пружину. Стрибок. Все.
В цей момент страх зникає, наче його ніколи й не було. Люди, що впевнились, що помруть, вже не бояться. І не сумують. Бояться і сумують ті, що залишаються. Їм важче. Стрибок попереду.
Кожен шлях в житті має як мінімум одну "точку стрибка". За якою ти втрачаєш всі попередні страхи і на мить стаєш птахом. Вільним.
Нащо?
May 2004 Archives
Коли перестає боліти голова, здається, що можна працювати всю ніч...
В мене скоро ASN.1 від зубів відскакувати почне. Разом з емаллю.
