Колись я вважав, що мене нема. Що я - лише сума поглядів, характерів і навіть думок тих людей, з ким мені довелось чи пощастило спілкуватись. Висновок цей робився на основі ось чого: якщо мені доводилось довго спілкуватись з якоюсь людиною, переважно працювати, то неодмінно в мене з'являлись її слова і нотки в голосі й розмові, елементи її мислення в моїх думках, жести і повадки. Це була навіть не гнучкість, а якийсь внутрішній механізм автоматичної адаптації до оточуючого середовища, що працював постійно.
А сьогодні з дивною ясністю відчув, що я - є і відчуте було не з приємного. Оце "я" за останні кілька років стало мов каменюка. Кутувата брилка якій поки вистачає сил продиратися крізь життя з усіма її кутами і негнучкістю щодо навколишнього. З'явилось маніакальне бажання зберегти, навіть законсервувати, "свою інформацію": особисту культуру, нехай яка вона є, мову, систему поглядів на цілі класи речей починаючи з трактування історії і закінчуючи суто професійними темами, світосприйняття. Необхідність передивлятись поняття викликає напругу і небажання цим займатись.
Від крайності в крайність: не люблю джинси з черевиками - або костюм і черевики, або джинси й кросовки. Компроміс не для нас. Світ поділився на чорне і біле. Десь по дорозі до цієї консолі я втратив бажання бачити відтінки. Таке враження, ніби саме так людина слабшає - сприймати дискретний спектр простіше. Але шанси при цьому загубити щось важливе - більше 95и інженерних відсотків. Тож я гублю це щось щодня великими порціями...
Все... На сьогодні сил писати нема - в очах сльози і сон підрубає голову прямо на шиї. Да, а про чай я проходом згадав - мені це прийшло в голову, коли ми з моїм коханням виходили на вулицю після термоса із зеленим чаєм.