February 2008 Archives

Більше, ніж Бориспіль, гейтів на 30. Шаровий вайфай в рази кращій за дубайський. Кава - як мінімум не гірша. Зараз летимо в Малє, звідти напишу звіт про Шрі-Ланку. Якщо коротко, то враження суперечливі.

P.S. для MT: на додаткові питання щодо аеропорту Дубаї я зможу відповісти через пару тижнів, коли там буду знову :-)

Як мінімум не гірше за амстердамський. WiFi - безкоштовно, хоч і ДУЖЕ повільно.

Таня Монятн пропонує клеїти в під'їздах об'яви щодо землі під міськими будинками. На диво однаково ходять думки останнім часом: кілька днів тому я говорив з батьками як-раз щодо цього. Тільки пропонував їм схему, в якій приватизація землі під будинком є другим кроком. Першим є організація ОСББ, а третім і останнім - перебудова будинку.

Третім кроком я хочу організувати своїх співмешканців, взяти кредит в банку, розібрати старий будинок, побудувати новий з більшою кількістю поверхів і відбити кредит за рахунок продажу новоствореної житлової площі.

Вечір Мака та Apple-ових технологій. Проімпортував купу фоток в iPhoto: тепер можна заімпортовані фотки дивитись з телевізора. Розібрався з iTunes: заімпортував туди всі аудіодиски, які знайшов вдома, зараз поставив копіюватись на mini mp3-ки з ноута. До ранку мають перелитись. Завтра поїду на Оболонь в представництво Оранти з приводу луснувшого лобового скла, подивимось, наскільки вони платять. Сьогодні розпили з дружиною та тещею пляшку угорського Tokaj-ю з заізюмленого винограду. Море задоволення: інтенсивно солодке, але з кислинкою і складним ароматом, специфічним для заізюмлених вин. Завтра візьму таку-ж пляшечку батькам. Рекомендую. Теща пригощала салатом Олів'є з кальмарами замість курки. Яскраво получилось.

Другу добу не ходять коменти на пошту. Хтось знає, що за фігня?

Та піти в жіночий монастир вивчити якусь з функціональних мов програмування. Питання тільки - яку?

В продовження теми кросспостера шукаються люди, які хочуть прийняти участь у його бета-тестуванні.

Зараз кросспостер вміє брати нові записи з будь-якого RSS- або Atom-фіда, який проходить валідацію і дописувати їх в цільовий LJ-журнал. Для цього програмі потрібні логін користувача та хеш пароля, тобто, сам пароль до вашого аккаунта нікому віддавати не треба.

Для прикладу, всі мої останні пости в ЖЖ - це перенесені кросспостером з мого WordPress'івського блогу. Тож якщо цікаво, пишіть в коменти або в мило.

Тут мені дорікнули, що я не розповів про проблему з ножем в Борисполі на зворотньому шляху з Африки, про яку я згадав в першій частині звіту.
Доповідаю: вони поставили на виході з митної зони, на зеленому коридорі рентгенівські сканери. Мабуть вже надто багато людей пішло зеленим коридором і тендітне серце наших митників не витримало. Я поклав рюкзак на ленту сканера і ніж побачив відповідальний співробітник, попросив відкрити рюкзак. Коли я дістав ніж, він розгубленим тоном сказав, що має викликати міліцію і почав розпитувати, звідки ми прилетіли і що це за ніж. Я чесно сказав, що ми з Африки прилетіли, а ніж я в магазині в Києві купив. На питання, що ми робили в Африці, я роздратовано відповів, що гуляли.

Побачивши, що я всерйоз приготувався чекати ментів, він чи то здався, чи то вирішив не парити мені мозок. Пропустив. Оскільки чеку в мене з собою не було та ніж був не в магазинній упаковці, то за бажанням до мене можна було-б нехило пристібатись. Я-б відбився, але часу на це могло піти багато. Тому я вдячний митнику, який виявився нормальною людиною.

... можна вважати сигналом мусульманським регіонам Росії?
Принаймні по тону росіян можна подумати, що вони сприймають це саме так.

UPD: Здається, вони таки проголосили незалежність

Якийсь час мене турбувало одне питання: як вдасться заробити по-справжньому багато грошей, що робити далі? Розглядались два варіанта: емігрувати або піти в нашу політику. Вони для мене приблизно рівноцінні, тому абсолютно очевидне рішення якось довго не приходило в голову. Вчора після ділової прогулянки з другом зайшли в ресторанчик зігрітись гарячим чаєм з тортиком. І під час неспішної розмови рішення нарешті прийшло.

Спочатку треба забезпечити собі інвестиційну візу в Британію, Швейцарію або Штати, а потім йти в українську політику. Також вдалось чітко сформулювати і відношення до політики: для мене це благочинна діяльність. Бо, на мій погляд, сьогодні набагато більше користі людям та державі можна принести впроваджучи прозорість у функціонування держави та комерційних структур та сприяючи приватній ініціативі в малому та середньому бізнесі, ніж просто даючи гроші в різноманітні благочинні фонди. Звісно, робити українську політику можна і сидячі в Цюріху або Лондоні (як дехто і робить), але як показує практика, на початкових етапах проекту особиста присутність абсолютно необхідна.

Продовження. Початок:
Кіліманджаро: звіт. Частина 1.
Кіліманджаро: звіт. Частина 2.

День шостий.

В нуль годин п'ять хвилин ми виходимо на штурм. Темно, тому ідемо з увімкненими наголовними фонарями. Кажуть, що в період повного місяця можна ходити як вдень. Навколо групи - світлова пляма. Дружина піздніше скаже, що від різкого переходу світло-тінь в неї періодично починала кружитись голова. Інші групи, що йдуть попереду та позаду нас, виглядають ланцюжками вогників. По ним ми визначаємо приблизно наш подальший шлях. Красиво. Для того, щоби дістатися піка Ухуру нам треба набрати 1300 метрів висоти. Це приблизно 7 годин ходу.

На кожній зупинці я вливаю в себе 200 грам води і намагаюсь залити хоча-б пів-стакана "яблочного компоту" з термосу в дружину. Вона пити не хоче. В Гліба починає боліти голова і він п'є ібупрофен. Я кажу йому частіше дихати та пити воду. Після третього привалу ми розділяємось Ілонка, Тарік та Льоша беруть одного з гідів, кажуть йому, що хочуть зустріти схід сонця на вершині і уходять вперед. Ми залишаємось вчотирьох з двома гідами і продовжуємо підніматись в тому-ж темпі. К третій годині ночі температура падає конкретно нижче нуля: з гори приходить холодне повітря. Я починаю мерзнути: зверху я одягнений нормально, але в мене тонкі рукавиці та під ходовими штанами в мене тільки термобілизна. Гід каже, що схід сонця буде приблизно о 06:15. Ці три години - чи не найхолодніші в моєму житті. Часто дихаю під мембрану щоби зігрітись, але допомагає слабенько. Мембрана тонка і навіть в трьохсотому поларі здається, що на тобі майже нічого нема. Свідомість стягується до меж тіла. Перетворююсь на автомат для пересування ніг та частого дихання. Концентруюсь на тому, щоби не зупинятись на привалах та не забувати пити і напувати дружину. Починають з'являтись зрадницькі думки: "а чи витримає мій організм іще 3-4 години такого холоду" та "все, не можу, треба повертати назад".

На передостанньому привалі Глібова Юля повертає назад: висота та холод зробили свою справу. Один з гідів супроводжує її. До сходу сонця іще дві години. Залишаємось втрьох з одним гідом. Викликаємо по радіо групу, що пішла вперед щоби повідомити про подію та спитати про їхній стан справ. Я кажу, що нам холодно. У відповідь Льоша захеканим голосом повідомляє: "Зараз почнеться сипуха - зігрієтесь. Тут ТАКЕ полє-полє...". Полє - на суахілі "повільно". Полє-полє кажуть немічним білим туристам всі місцеві, від гідів до портерів. Це нагадує мені непальську рекомендацію Щербачова "йти темпом дохлої кобили". Робимо останній привал. До ребра кратера залишається не більше пів-години ходу. На сході з'являється сонце і стає легше. Психологічно, бо реально повітря почне прогріватись тільки через пару годин.

Виходимо на ребро кратера в момент, коли над горизонтом серед хмар з'являєтся перший промінець сонця. Сніг та льодовики починають стиха вигравати різними кольорами. Картинка щомиті майже непомітно змінюється. Естетична насолода неймовірна, хочеться плакати від захвату. Від поєднання оточоючої картини та відчуття "ми це зробили" накочує ейфорія.

До найвищої точки Африки, піка Ухуру залишилось набрати якихось 180 метрів. Кілька хвилин фоткаємось на ребрі після чого Гліб якось недбало каже: "ну що, пішли?". Ми перезираємось та піднімаємо рюкзаки. Дружина протестує, каже, що з неї достатньо і кратера. Гліб іде вперед, я вступаю в короткі перемовини. В результаті вона залишається з гідом, а я йду на пік. Назутріч майже біжать люди. Когнітивний дисонанс: вони біжать а ти можеш лише так само ледь переставляти ноги, як ти робив це останні 7 годин поспіль. З одного боку видно внутрішнє коло кратера, з другого - льодовики.

Доходимо до піка. Із штурмового лагеря я йшов сюди 7 годин 12 хвилин. Фоткаємось. Разом з Глібом з українським прапором в руках кричимо у відеокамеру "Слава Україні!!!", бентежачі відважних японських туристів-самураїв. Через пару хвилин на найвищій точці Африки з'являється і моє щастя. Гід умовив її дійти до піка двома аргументами: по-перше, "вже стільки пройшли, а тут рукою подати", по-дргуе "внизу дадуть золотий сертифікат". Я кажу, що другий аргумент виявився вирішальним, ми сміємось. Я фоткаю дружину на фоні інформаційної таблички і ми повільно починаємо йти назад - бігти вниз чомусь не хочеться. Навпаки: хочеться стати лагерем та кілька діб повештатись по вершині та кратеру. Доходимо до ребра та починаємо крутий спуск вниз. Мені сумно: дуже хочеться постояти поруч з льодовиками. Вирішую приїхати сюди іще раз.

На спуску попадаємо на ту сипуху, про яку казав Льоша на підйомі. Вони реально круті, якщо йшли нею вверх: по ній метрами можна просто їхати вниз. Спуск в штурмовий лагерь займає 3 години. Падаємо трохи перепочити. Портери звуть нас снідати. Під час сніданку починає йти чи то сніг, чи то град. Вирішуємо після їжі 2 години відпочити і виходити вниз. Сьогодні нам треба скинути іще 1600 метрів.

Годину сплю як убитий, підніматись не хочеться. Збираємо все, що можна всередині намету. Вилазимо наружу, збираємо намет і стартуємо вниз. Гора проводжає нас щільним снігом. А що ви хотіли? Екватор, млін! Три градуси Південної широти. Гліб знімає хуртовину на камеру.

Шлях вниз займає приблизно три години. Я ловлю себе на тому, що мені майже не потрібно дихати: на один вдох я можу зробити кілька кроків замість повного циклу дихання на один крок. Коли приходимо в черговий лагерь, то виявляється, що наші портери прийшли останніми: їхній намет стоїть просто біля тропи, нам дістався дуже сирий закуток неподалік туалету. Ставимо намети, намагаємось хоч якось просушити те, що намокло під снігом. В нас це намет і тент. Спальники теж трохи сирі. Тут в лагері можна купити місцевого пива "Кіліманджаро" та Кока-Коли. Супертрійця купує собі по пляшечці пива. Ми пробуємо - слабеньке, з нейтральним невиразним смаком. Вечеряємо, замовляємо собі сніданок на 9-у ранку. Гід пропонує на 7-у, але нам не хочеться підриватись в таку рань.

День получився довгим та насиченим: за 13 ходових годин ми пройшли від осіньньої ночі, через екваторіально-полярний холод вершини в теплий післядощовий літній вечір. Вже в спальнику іще раз перебираю в голові враження цього дня після чого вирубаюсь.

День сьомий.

Прокидаємось, снідаємо, збираємось. Все сире, але нам вже байдуже. Через 3 години ми будемо внизу. Звідти нас має забрати машина і відвезти в той самий готель, з якого ми вийшли на трек. Розслаблено топаємо вниз, фоткаючись та балакаючи з гідом. Виявляється, він в дитинстві говорив мовою Чагі, місцевого племені, що здавна жило навколо Кілі. Коли пішов у школу - вивчив суахілі та англійську. В Танзанії англійська - офіційна, суахілі - національна. Гід каже, що мовою Чагі правильна назва гори, Кілімакеро, перекладається як "та, яку важко підкорити". Показує нам рощу диких манго і бідкається, що в цьому році дощі почали йти за місяць до початку малого дощового сезону.

Тропа перетворюється на дорогу і ми бачимо білий мерседесівський джип з кількома шахтарями навколо, які чогось очікують. Дісмас, так звуть нашого гіда, каже, що на горі комусь стало конкретно зле і його зараз везуть вниз спеціальній каталці. Ми бачили цю каталку, коли йшли вниз: двоє шахтарів перли її наверх; повітряної евакуації з гори в національному парку Кіліманджаро нема.

За пів-години доходимо до воріт. Розписуємось у книзі, отримуємо ті самі сертифікати, купуємо трохи сувенірів. Видаємо Дісмасу чайові на всіх портерів і завантажуємось у мікроавтобус. Всім привіт. По дорозі в Моші зупиняємось щоби купити банани. Вони навіть для білих туристів коштують якісь сміхотворні копійки. Друга зупинка - вже в Моші: Дісмас показує нам The Coffe House: невеличку пристойну кав'ярню з переважно білими відвідувачами. Заселяємось у готель, домовляємось зустрітись через три години. Найперше розпаковуємось і викидаємо сушитись все, крім намету. З ним піздніше. Тепер головне: гарячий душ. В нас не було змоги помитись 6 ночей. Вологі гігієнічні серветки рулять. Після душу падаємо на кровать. Спати не хочеться, але з'являється всеохоплюючий втикальний настрій. 3 години пролітають непомітно.

Зустрічаємось у вестибюлі готелю і через автобусну станцію ідемо вечеряти в той The Coffe House. Прямо перед ним бачимо індійський ресторанчик і вирішуємо повечеряти в ньому.
Готують смачно, порції великі, недорого. Але заклад мусульманський тож в ньому нема пива! Після хвилинної паніки вирішиуємо таки залишитись. Винагорода не примушує на себе чекати: такого смачного ананасового соку я ще в житті не пив. Я об'ївся. Плавно несемо свої нажерті туші в готель та падаємо спати.

День восьмий.

Прокидаємось. Ми з Глібом ідемо за квитками на Занзібар, решта вирішує перекусити готельним сніданком: прямо з ранку сильно хочеться їсти. На літак квитки є тільки з Занзібара до міжнародного аеропорту Кіліманджаро. Туди Глібу з Юлей доведеться їхати автобусом до Дар-Ес-Салама, після чого переправлятись на острів паромом. Коли ми заходимо до офісу автобусної контори, то виявляється, що останній на сьогодні автобус відходить через 10 хв. На прохання Гліба рейс затримують іще на 10 хвилин і поки Гліб платить за квитки я біжу в готель попередити Юлю, що вони виїжджають через 15 хвилин.

Супертрійця скидає нам з Юлькою в кімнату свої шмотки та виписується з готеля. Причина в тому, що за правилами цього готелю виписувати треба о 10:00. Якщо хочеш затриматись довше - плати половину добової вартості і залишайся. Вони не хочуть, тож скидають все нам. В нас рейс на Амтердам стартує о 21:45 з Кіліманджаро, тож в аеропорту, до якого їхати 45 хвилин, нам треба бути в 19:45. Ідемо снідати все в той-же The Coffe House. Цього разу таки до нього доходимо. Снідаємо, купуємо кави з місцевих плантацій в якості подарунків в Київ.

Повертаємось в готель, прощаємось. Супертрійця забирає свої речі і відбуває в напрямку місцевої стоянки автобусів. Вони їдуть в Арушу і в них в планах іще з'їздити на сафарі. Ми плавно збираємось і о 18:55 стартуємо в аеропорт. В аеропорту, після проходження митниці та паспортного контролю купуємо dvd-фільм про сходження на Кіліманджаро.

Привіт, Африко.

Амстердамський Шипхол зустрічає на теплою весняною погодою. Щоправда, ми бачимо її тільки через вікна транзитної зони. Снідаємо в Амстері бутерами та піцою та з запіздненням в 20 хвилин о 10:05 вилітаємо в Київ.

Продовження. Початок: Кіліманджаро: звіт. Частина 1.

День перший.

На фото з правилами поведінки та описом маршрута(обережно, 5MB!) справа - список стоянок з кількістю годин на переходи. Якщо нести свій рюкзак самому, то час переходів треба множити приблизно на півтора.

Прилаштували рюкзаки та пішли. Починаємо з висоти 1800 метрів. Ідемо широкою дорогою. На землі іноді можна розгледіти сліди протекторів. Навколо дощові ліси. Перша ночівля, Machame Hut, знаходиться на висоті 3 км, тож нам треба набрати 1200 метрів висоти. Десь через годину шляху з'ясовуємо, що один з портерів, який йде неподалік від нас, несе для нас ланчі. Після "сніданку" в готелі ланчі ідуть дуже добре. Тропа звужується, тепер по ній вільно може йти тільки одна людина. На першу стоянку приходимо з закатом. Намети ставимо вже в темряві при світлі пецалів. Шахтарі готують для нас вечерю (вони її називають обідом): супчик та рис з м'ясом та овочами. Всі їдять з апетитом крім Гліба - його першого прихопила висотна хвороба. Вечеряємо, розписуємось в лагерній книзі та падаємо спати.

День другий.

Вночі приходить холодне повітря з гори, тож вранці прохолодно. Я ховаю шорти та сандалі і вдягаю штани з ботинками. Об'єм рюкзака суттєво зменьшується. Снідаємо: манна каша, потім омлет з сосискою. Цей ранок - єдиний, коли я можу та хочу їсти другу частину сніданку. Надалі на шляху вверх від їхнього запаху мене нудить, тому снідаю я виключно манною кашею. Ілонка не їсть манну кашу, тому для неї Гліб кожного ранку дістає Мівіну. Після сніданку збираємось та виходимо. Сьогодняшня мета - Shira Cave або Shira Hut. Це два наметових містечка, що знаходяться в 30 хвилинах ходу одне від одного. Десь на половині шляху мені стає недобре: висота висмоктує сили і я відчуваю різку слабкість. Віддаю рюкзак портеру та випиваю півтора літра води. Можна йти далі. Перший відносно стрьомний момент: треба пронести свою тушку по вузькому вологому кам'яному карнізу, вниз летіти метрів 20-25.

Приходимо на місце біля 15:00, в нас іще кілька годин світлового дня. Робимо аккліматизаційний вихід наверх: годину кожен іде в своєму темпі, хто куди дійде. Ілонка, Тарік та Льоша забігають найдалі, ми з Юлькою відстаємо від них метрів на 500, за нами Гліб та Юля. Повертаємось до лагеря. Виникає невеличкий скандал з місцевим рятівником, який лає мого портера, що ходив з нами наверх на аккліматизацію, за те, що ми одразу не розписались в лагерній книзі. Розписуємось та ідемо пити чай. Після заходу сонця стає холодно. Внизу, десь між нами та горизонтом видно вогні міст. В одному з них явно є дискотека: потужний промінь світла гуляє по низьким хмарам. Вечеряємо. Мене трохи нудить, тому я їм мало та без апетиту. Гліб каже, що в нього те саме було вчора. Ідемо спати.

День третій.

Дякуючи аккліматизаційному виходу спав добре. Це майже неможливо, але я у своєму спальнику перед світанком підзадубів. Причина: при утворенні сшивки з двох спальників в районі мого лівого плеча утворюється дірка, в якій вільно гуляє повітря. Я забув затягнути внутрішні манжети.

Сьогодні нам пророкують важкий день: ми піднімемось з 4 км на 4600 на площадку перед т.з. Lava Tower, після чого спустимось знов на 4 км в долину Баранко. Манна каша, збори, пішли. Несу Юлькін рюкзак, вона несе наш маленький, в якому термос та фотоаппарат. Ідеться легко. Навколо потихеньку з'являються лунні пейзажі. Танзанійські провідники називають такий пейзає альпійською пустелею. Вп'ятьох приходимо на Лавову Башту і майже годину чекаємо на Гліба з Юлею. Час коротаємо за поїданням ланчу.

Висотний відступ: як і ходити, їсти на висоті треба дуже плавно, інакше виникає нудота. На цій висоті кисню вже в півтора-два рази меньше, ніж в Києві, тож його категорично не вистачає для швидкого перетравлення їжі. Також треба пити: сухе холодне повітря висушує людину, кров густішає і серцю доводиться більше працювати щоби забезпечити всі органи звичною кількістю кисню. З часом знаходження на висоті організм потроху адаптується до зменьшеного парціального тиску кисню. "Адаптується" - означає всього лише "не болить голова" та "можна більш-меньш спокійно та без нудоти поїсти". Будь-який різкий рух або прочистка носа "винагороджується" кількасекундним хеканням. В мене боротись з симптомами висотної хвороби получалось примусовою гіпервентиляцією.

Підходять Гліб та Юля і негайно отримують увесь букет симптомів висотної хвороби: нудота від їжі, головний біль, загальна слабкість. Кілька хвилин на площадці і вони ідуть далі, вниз. Свої ланчі вони їстимуть нижче. Ми збираємось і також виходмо. Одразу за площадкою починається різкий серпантин вниз. Групи котяться по ньому вниз нехтуючи безпекою: при такій щільності випадково збите вниз каміння знайде "ціль" з майже 100%-ю вірогідністю. Ми обганяємо Гліба з Юлею, з ними Ілонка. Якийсь час біжимо попереду паровоза з груп, після чого зупиняємось і вирішуємо дочекатись наших. Чекаємо десь з пів-години та продовжуємо спуск. Тепер темп меньше, я іду насолоджуючись краєвидами.

Долина Баранко - одне з наймальовничиших місць на маршруті. З двох сторін від нас круті стіни, з третьої - різкий ухил, що місцями перетворюється на кам'яні обриви по кілька десятків метрів заввишки. Неймовірна як для 4 кілометрів кількість зелені. Всі почуваються добре. Фоткаємось. Вечеря проходить у спробах здогадатись куди-ж ми завтра підемо. Скидати висоту і потім знов видиратись на 200 метрів вище за нашу поточну висоту не хочеться.

День четвертий

Спимо всі чудово. Під час сніданку дивимось, куди виходять перші групи: вони лізуть просто на одну зі стін! Нам туди-ж. Збираємось, виходимо. Тропа, що лягає під ноги виглядає не так круто, як коли дивишся знизу, але кілька стрьомних моментів таки є. Вниз від 50 до 70 метрів. Кількома широкими уступами видираємось наверх. Я фоткаю нашого головного гіда та моїх двох портерів. Далі нам треба спуститись вниз метрів на 100-150 і знову набрати висоту щоб попасти в лагерь Каранга. На цьому відрізку шляху Гліб ділиться зі мною планами щодо польоту на Занзібар та задає задачку про зеків та лампочку. Я ігнорую наступний привал і з однією технічною зупинкою (вдягнути куртку) доходжу до лагеря. Десь через 40 хвилин підтягується група.

Оскільки в нас ще 3 години світлового дня - ідемо на аккліматизаційний вихід. Без рюкзаків наш спецпідрозділ в складі Ілонки, Таріка та Льоши добігає до підніжжя наступного, штурмового, лагеря. Ми вчотирьох, - я, Гліб та дві Юльки, - доходимо до мальовничої лавової бомби, що нагадує застиглу гигантську ящірку. Повертаємось в лагерь, вечеряємо та падаємо спати. Я лягаю тепло одягненим, але вночі мені стає жарко і я знаходжу ідеальну формулу для свого спальника на 4200 метрах: шапка + труси + теплі шкарпетки. Юлька спить тепло одягнена - її спальник легше.

День п'ятий.

Снідаємо, збираємось і за два переходи доходимо до наступного, штурмового, лагеря Баррафу. 4600 метрів. Навіть до ланча часу валом. Ставимо намети та годину байдикуємо. Їмо ланч та ідемо на аккліматизаційний вихід вверх. До вечері - 3 години. Сильний туман. В якийсь момент перестаємо бачити шлях наверх: перед нами просто кам'яний ухил. Через кілька хвилин виявляється, що все правильно і треба йти просто по ньому вверх. Ліземо. Після ухилу - рівний відрізок. Робимо привал. Туман піднімається і ми бачимо корону Мавензі. Красиво. Фоткаємось і плавно ідемо назад в лагерь. Вечеряємо. Наш головний гід представляє нам іще двох гідів, що підуть з нами на штурм вершини: одного ми бачимо вперше, другий виявляється нашим коком. Віддаємо шахтарям термоси. Нам залишається 4 години на сон або відпочинок. На штурм ми маємо вийти о півночі. Юлька відключається, як дитина в дитсадку після хорошої прогулянки та обіду. Мені не спиться: як тільки сон починає брати своє і темп дихання уповільнюється я починаю задихатись і миттєво прокидаюсь. Намагаюсь лежати спокійно щоби просто добре відпочити.

О 23:00 спрацьовують будильники. Ми починаємо одягатись та збиратись. Юлька натягує на себе всі теплі речі. Через 10-15 хвилин починають ворушитись і наші шахтарі. В половину ідемо пити чай з печеньками. Забираємо термоси з окропом та додаємо туди Ілонкіних сушених яблок - цей "компот" дуже добре йде на висоті. На штурм ми беремо з собою майже по 2 літра води на людину.

Підготовка Похідний набір: палатки, спальники, каремати, відповідний одяг та взуття. Зробили в "Борисі" щеплення від жовтої лихоманки (друга половина команди прищеплювалась у Жовтневій лікарні) та закупились протималярійними колесами. Щепленя коштували нам по 250 грн на ніс, скільки це коштує в Жовтневій - не в курсі. Купили квитки на рейс KLM до Kilimanjaro International Airport. (KBP-AMS, AMS-JRO). В залежності від того, як задовго купуються квитки ціна плаває від 1100$ за квиток до майже 2К. Привчаємось казати "шахтар" замість "нігер", бо згідно з чутками, в Найробі за останнє слово можуть і вбити. Ніби все. Переліт та вихід на трек 31 січня о 03:45 ми з дружиною виїхали в аеропорт Бориспіль. По дорозі забрали іще двох учасників сходження: Глеба та Юлю. О 04:36 були в аеропорту. Запакували великі рюкзаки в полеетилен та здали в багаж. Перед проходженням паспортного контролю мене перехопив митник і попросив спуститись вниз дати пояснення щодо ножа та трекінгових палок. Ніж - Cold Steel Military Classic а палки - звичайні трекінгові з победітовими кінцівками. Зайняло це не більше 5 хвилин. Забігаючи трохи вперед скажу, що реальна проблема з ножем виникла в Борисполі на зворотньому шляху. Пройшли паспортний контроль, вилетіли в Амстердам за графіком. Після посадки в Амстері часу було мало, тому ми одразу пішли на гейт, де вже почалась посадка на наш рейс на Кіліманджаро. Перед реєстрацією перевірили наявність нашого багажу на борту і зареєструвались. Вилетіли за графіком. Приблизно через півтори години польоту пілот вийшов на зв'язок з салоном та повідомив, що в літака пошкоджений паливний фільтр правого двигуна, тому до Африки ми не долетимо. При цьому ми ще не спалили достатньо палива, щоби літак міг сісти не зламавши шасі. Тому ми розвертаємось і паралельно починаємо скидати надлишок палива просто в повітря з висоти в 10 км: з крил приблизно хвилин 20 б'ють два білі струмені. Красиво. Сідаємо в Амстердамі, пілот обіцяє, що проблему буде усунуто протягом години. Справді, за годину і 5 хвилин літак починає руління в бік злітної смуги. Цього разу долетіли без пригод. Прибуваємо в аеропорт Кіліманджаро в 15 хвилин на першу. Перше, що вражає - запах: густий та солодкуватий. Приємний. Прямо перед паспортним контролем нам міняють 50 баксів на штамп в паспорті, що є одночасно візою. Виходимо, отримуємо багаж. В приміщенні на стіні висить об'ява, згідно якої машина до Моші або Аруші коштують 50$. Виходимо, знаходимо машину. Нас ніби готові везти в Моші за 70 баксів всіх (по 10$ з носа) на мікроавтобусі. Чекаємо. Через 15 хв з'ясовується, що водія мікроавтобуса знайти не можуть, тож доведеться брати дві машини - це вже буде 100$. Льоша з Таріком пробують поторгуватись, але нічого не виходить. Їдемо за сотку в Моші. Дорога займає приблизно 45 хв. Покриття хороше, типу траси Київ-Дніпропетровськ. Приїжджаємо в Моші, отель Філіп. Double - 40$ за ніч, Single - 30$ за ніч. Сніданок включено у вартість. Якщо в Single зупиняються дві особи, то теж 40$. В кімнатах телевізор та сумісний санвузол з віконцем в коридор. Беремо 3 double та 1 single. Ніби все нормально. Потім з'ясовуємо, що single від double відрізняється тільки тим, що в singe стоїть одна двоспальна кровать, а не дві полуторки - виникає невеличкий шухер з переїздами в нові номери. Облаштовуємось та спускаємось вниз, де на ресепшені нас вже чекає місцевий туроператор, що готовий нам просто зараз продати тур куди завгодно в межах Танзанії. Ми хочемо на Ухуру пік маршрутом Мачаме. Не проблема, туроператор готовий задовільнити нас за 1100$ з носа без урахування чайових після сходу з трека. Наші товариші знов роблять спробу поторгуватись. Виторговують аж по 20$. Ми з дружиною платимо по 1100$ з носа, вони - по 1010$. Різниця в тому, що ми беремо по два портера, наші товариші - по одному. Портер коштує 10$ на добу. Ліричний відступ: національний парк Кіліманджаро не дозволяє немічним туристам виходити на маршрут без гіда, повара та портерів. На групу з 7 чоловік приходиться: гідів - 3, портерів - 14, повар - 1. При цьому на кожного учасника групи припадає 2 портери: один несе хавку на себе, свого товариша та нікчемного білого туриста, другий тягне рюкзак нікчемного білого туриста. Після запевнень туроператора в тому, що ми можемо і самі носити свої рюкзаки кількість шахтерів зменьшується на 5 чоловік. В мене від навантажень може вилетіти коліно, тому я вирішую взяти двох портерів для себе та Юльки. Віддаємо задаток. Домовляємось, що машина, яка має відвезти нас на КПП "Мачаме" прийде за нами об 11:00, о 9:30 ми маємо підписати контракт та сплатити решту суми. Біля 03:30 таки падаємо спати. З ранку туроператор веде мене знімати гроші з картки в місцевий банк, де я натикаюсь на дуже неприємний сюрприз: при знятті 2600$ з мене беруть комісію в розмірі 15%, це майже 400$. Тихо підозрюю туроператора в тому, що він отримає свою долю з моїх "комісійних". Але часу обмаль і втрачати добу на пошуки інших варіантів вже не хочеться. Крім того, якщо я зараз упрусь і не схочу знімати гроші, то наш туроператор просто залишить собі один кілобакс, який він взяв в якості завдатка і на цьому наше з ним спілкування закінчиться. Тому я забираю гроші і повертаюсь в готель, де ми розраховуємось за похід. В цей-же час товариші з'ясовують, що "сніданок", включений у вартість номера складається з чаю, тостів та фруктів. Все більш поживне - за окремі гроші. Їмо привезені з собою бутерброди та ковбасу (А ви думали? Ми-ж українці! Яка Африка без ковбаси?!) Виходимо з готеля об 11:30. Сідаємо в машину, приїжджаємо на КПП. Вигружаємось, розписуємось в гроссбусі та стаємо на маршрут. Два моїх портери дуже дивуються, коли я кажу їм, що зараз ми з дружиною свої рюкзаки нестимемо самостійно тож вони можуть допомогти своїм товаришам нести їжу та лагерне приладдя.

Я його особливо не святкую, але... Дружина вирішила мене порадувати, прийшов додому, а тут таке:
.
Заздріть :-)

В.В. Путін заявив, що Росія змушена буде націлити свої ракети на своїх колишніх партнерів по Варшавському договору якщо на їх території будуть розміщені військові бази НАТО або елементи ПРО США. Ця заява викликала хіба не істерику.

Але давайте зробимо дві речі: спокійно проаналізуємо ситуацію та поставимо себе на місце керівництва Росії.

По-перше, з заяви явно випливає, що Росія вважає своїм потенційним ворогом блок НАТО та конкретно Сполучені Штати Америки. Зі свого боку розширення системи ПРО в бік Росії майже так само явно говорить про те, що Штати вважають російський ракетно-ядерний потенціал загрозою собі. Ну так вже склалось історично. Якщо забути про те, що ми говоримо про Росію і відкинути емоції, то ми побачимо країну, яка має власні інтереси і, в даному випадку це дуже важливо, конкретну військову доктрину. І з точки зору цієї доктрини у відповідь на недружні кроки потенційного супротивника вони просто зобов'язані робити кроки у відповідь. Тобто, у відповідь на розміщення елементів системи ПРО в Центральній Європі військова доктрина Росії диктує (вибачте за тавтологію) націлення на ці елементи бойових ракет. А що ви хотіли? Світ - не сахар.

Тепер головне: а що робити Україні? Відповідь: а нам, в принципі, ця заява пофігу. Справа в тому, що у Північно-Атлантичному договорі(англ. версія тут) НІЧОГО про розміщення будь-яких баз на територіях країн-учасниць нема. Тобто, жодних зобов'язень з цього приводу Україна не матиме. Більше того, перше речення статті 11 цього договору прямо говорить про те, що "Договір буде ратифікований, та буде застосовуватись Учасником згідно його конституційної процедури" (переклад мій). Зараз в Конституції України прописана пряма заборона на розміщення військових баз інших країн на нашій території (тимчасове виключення для ЧФ Росії прописане в прикінцевих положеннях). Якщо ця стаття Конституції буде збережена, а жодних підстав її змінювати наразі нема, то російські ракети ніколи на територію України не дивитимуться.

Амінь.

Письмовий репорт буде трохи піздніше, а поки дружина виклала трохи фоток на пікасу: . UPD: Кіліманджаро: звіт. Частина 1. Кіліманджаро: звіт. Частина 2. Кіліманджаро: звіт. Частина 3.