Продовження. Початок: Кіліманджаро: звіт. Частина 1.
День перший.
На фото з правилами поведінки та описом маршрута(обережно, 5MB!) справа - список стоянок з кількістю годин на переходи. Якщо нести свій рюкзак самому, то час переходів треба множити приблизно на півтора.
Прилаштували рюкзаки та пішли. Починаємо з висоти 1800 метрів. Ідемо широкою дорогою. На землі іноді можна розгледіти сліди протекторів. Навколо дощові ліси. Перша ночівля, Machame Hut, знаходиться на висоті 3 км, тож нам треба набрати 1200 метрів висоти. Десь через годину шляху з'ясовуємо, що один з портерів, який йде неподалік від нас, несе для нас ланчі. Після "сніданку" в готелі ланчі ідуть дуже добре. Тропа звужується, тепер по ній вільно може йти тільки одна людина. На першу стоянку приходимо з закатом. Намети ставимо вже в темряві при світлі пецалів. Шахтарі готують для нас вечерю (вони її називають обідом): супчик та рис з м'ясом та овочами. Всі їдять з апетитом крім Гліба - його першого прихопила висотна хвороба. Вечеряємо, розписуємось в лагерній книзі та падаємо спати.
День другий.
Вночі приходить холодне повітря з гори, тож вранці прохолодно. Я ховаю шорти та сандалі і вдягаю штани з ботинками. Об'єм рюкзака суттєво зменьшується. Снідаємо: манна каша, потім омлет з сосискою. Цей ранок - єдиний, коли я можу та хочу їсти другу частину сніданку. Надалі на шляху вверх від їхнього запаху мене нудить, тому снідаю я виключно манною кашею. Ілонка не їсть манну кашу, тому для неї Гліб кожного ранку дістає Мівіну. Після сніданку збираємось та виходимо. Сьогодняшня мета - Shira Cave або Shira Hut. Це два наметових містечка, що знаходяться в 30 хвилинах ходу одне від одного. Десь на половині шляху мені стає недобре: висота висмоктує сили і я відчуваю різку слабкість. Віддаю рюкзак портеру та випиваю півтора літра води. Можна йти далі. Перший відносно стрьомний момент: треба пронести свою тушку по вузькому вологому кам'яному карнізу, вниз летіти метрів 20-25.
Приходимо на місце біля 15:00, в нас іще кілька годин світлового дня. Робимо аккліматизаційний вихід наверх: годину кожен іде в своєму темпі, хто куди дійде. Ілонка, Тарік та Льоша забігають найдалі, ми з Юлькою відстаємо від них метрів на 500, за нами Гліб та Юля. Повертаємось до лагеря. Виникає невеличкий скандал з місцевим рятівником, який лає мого портера, що ходив з нами наверх на аккліматизацію, за те, що ми одразу не розписались в лагерній книзі. Розписуємось та ідемо пити чай. Після заходу сонця стає холодно. Внизу, десь між нами та горизонтом видно вогні міст. В одному з них явно є дискотека: потужний промінь світла гуляє по низьким хмарам. Вечеряємо. Мене трохи нудить, тому я їм мало та без апетиту. Гліб каже, що в нього те саме було вчора. Ідемо спати.
День третій.
Дякуючи аккліматизаційному виходу спав добре. Це майже неможливо, але я у своєму спальнику перед світанком підзадубів. Причина: при утворенні сшивки з двох спальників в районі мого лівого плеча утворюється дірка, в якій вільно гуляє повітря. Я забув затягнути внутрішні манжети.
Сьогодні нам пророкують важкий день: ми піднімемось з 4 км на 4600 на площадку перед т.з. Lava Tower, після чого спустимось знов на 4 км в долину Баранко. Манна каша, збори, пішли. Несу Юлькін рюкзак, вона несе наш маленький, в якому термос та фотоаппарат. Ідеться легко. Навколо потихеньку з'являються лунні пейзажі. Танзанійські провідники називають такий пейзає альпійською пустелею. Вп'ятьох приходимо на Лавову Башту і майже годину чекаємо на Гліба з Юлею. Час коротаємо за поїданням ланчу.
Висотний відступ: як і ходити, їсти на висоті треба дуже плавно, інакше виникає нудота. На цій висоті кисню вже в півтора-два рази меньше, ніж в Києві, тож його категорично не вистачає для швидкого перетравлення їжі. Також треба пити: сухе холодне повітря висушує людину, кров густішає і серцю доводиться більше працювати щоби забезпечити всі органи звичною кількістю кисню. З часом знаходження на висоті організм потроху адаптується до зменьшеного парціального тиску кисню. "Адаптується" - означає всього лише "не болить голова" та "можна більш-меньш спокійно та без нудоти поїсти". Будь-який різкий рух або прочистка носа "винагороджується" кількасекундним хеканням. В мене боротись з симптомами висотної хвороби получалось примусовою гіпервентиляцією.
Підходять Гліб та Юля і негайно отримують увесь букет симптомів висотної хвороби: нудота від їжі, головний біль, загальна слабкість. Кілька хвилин на площадці і вони ідуть далі, вниз. Свої ланчі вони їстимуть нижче. Ми збираємось і також виходмо. Одразу за площадкою починається різкий серпантин вниз. Групи котяться по ньому вниз нехтуючи безпекою: при такій щільності випадково збите вниз каміння знайде "ціль" з майже 100%-ю вірогідністю. Ми обганяємо Гліба з Юлею, з ними Ілонка. Якийсь час біжимо попереду паровоза з груп, після чого зупиняємось і вирішуємо дочекатись наших. Чекаємо десь з пів-години та продовжуємо спуск. Тепер темп меньше, я іду насолоджуючись краєвидами.
Долина Баранко - одне з наймальовничиших місць на маршруті. З двох сторін від нас круті стіни, з третьої - різкий ухил, що місцями перетворюється на кам'яні обриви по кілька десятків метрів заввишки. Неймовірна як для 4 кілометрів кількість зелені. Всі почуваються добре. Фоткаємось. Вечеря проходить у спробах здогадатись куди-ж ми завтра підемо. Скидати висоту і потім знов видиратись на 200 метрів вище за нашу поточну висоту не хочеться.
День четвертий
Спимо всі чудово. Під час сніданку дивимось, куди виходять перші групи: вони лізуть просто на одну зі стін! Нам туди-ж. Збираємось, виходимо. Тропа, що лягає під ноги виглядає не так круто, як коли дивишся знизу, але кілька стрьомних моментів таки є. Вниз від 50 до 70 метрів. Кількома широкими уступами видираємось наверх. Я фоткаю нашого головного гіда та моїх двох портерів. Далі нам треба спуститись вниз метрів на 100-150 і знову набрати висоту щоб попасти в лагерь Каранга. На цьому відрізку шляху Гліб ділиться зі мною планами щодо польоту на Занзібар та задає задачку про зеків та лампочку. Я ігнорую наступний привал і з однією технічною зупинкою (вдягнути куртку) доходжу до лагеря. Десь через 40 хвилин підтягується група.
Оскільки в нас ще 3 години світлового дня - ідемо на аккліматизаційний вихід. Без рюкзаків наш спецпідрозділ в складі Ілонки, Таріка та Льоши добігає до підніжжя наступного, штурмового, лагеря. Ми вчотирьох, - я, Гліб та дві Юльки, - доходимо до мальовничої лавової бомби, що нагадує застиглу гигантську ящірку. Повертаємось в лагерь, вечеряємо та падаємо спати. Я лягаю тепло одягненим, але вночі мені стає жарко і я знаходжу ідеальну формулу для свого спальника на 4200 метрах: шапка + труси + теплі шкарпетки. Юлька спить тепло одягнена - її спальник легше.
День п'ятий.
Снідаємо, збираємось і за два переходи доходимо до наступного, штурмового, лагеря Баррафу. 4600 метрів. Навіть до ланча часу валом. Ставимо намети та годину байдикуємо. Їмо ланч та ідемо на аккліматизаційний вихід вверх. До вечері - 3 години. Сильний туман. В якийсь момент перестаємо бачити шлях наверх: перед нами просто кам'яний ухил. Через кілька хвилин виявляється, що все правильно і треба йти просто по ньому вверх. Ліземо. Після ухилу - рівний відрізок. Робимо привал. Туман піднімається і ми бачимо корону Мавензі. Красиво. Фоткаємось і плавно ідемо назад в лагерь. Вечеряємо. Наш головний гід представляє нам іще двох гідів, що підуть з нами на штурм вершини: одного ми бачимо вперше, другий виявляється нашим коком. Віддаємо шахтарям термоси. Нам залишається 4 години на сон або відпочинок. На штурм ми маємо вийти о півночі. Юлька відключається, як дитина в дитсадку після хорошої прогулянки та обіду. Мені не спиться: як тільки сон починає брати своє і темп дихання уповільнюється я починаю задихатись і миттєво прокидаюсь. Намагаюсь лежати спокійно щоби просто добре відпочити.
О 23:00 спрацьовують будильники. Ми починаємо одягатись та збиратись. Юлька натягує на себе всі теплі речі. Через 10-15 хвилин починають ворушитись і наші шахтарі. В половину ідемо пити чай з печеньками. Забираємо термоси з окропом та додаємо туди Ілонкіних сушених яблок - цей "компот" дуже добре йде на висоті. На штурм ми беремо з собою майже по 2 літра води на людину.
